Серж Лифа́р (Сергі́й
Миха́йлович Ли́фар, фр. Serge Lifar, народився 2 (15) квітня 1905, Київ, Російська імперія, український балетний танцівник
та хореограф, відомий як один із
найвидатніших танцівників XX століття.
Був засновником
Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту
хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради
танцю ЮНЕСКО.[2]
Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За
26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету.[3]
Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва
с. Пирогів,
або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського
лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У
метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є
запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905. Родина
Лифарів мала глибоке козацьке
коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав
розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з
восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські
гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».
Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. З дитинства
Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека,
відвідував клас фортепіано у Київській
консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на
той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» і стала
для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.
У 1922 Ніжинська емігрувала
до Парижа, де співпрацювала зі
знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих
учнів, серед яких і Лифаря. В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енріке Чекетті та колишній
наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю
швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського
балету». Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному
балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича в
«Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної
слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету
Переломним у житті Лифаря став 1929
рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння:
померли Анна
Павлова і Сергій Дягілєв,
залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря.
Один із найвідоміших
балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. Ось як про цей образ
відгукнувся відомий театральний критик того часу Плещеєв: «І ось змах крил, і
на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах — Лифар. Це не танець, не
пластика — це чари. Мені дорікнуть, що це не критика. Критика закінчується
там, де починається зачарування. „Ікар“ — це епоха, це синтез усієї його творчості,
це начебто гранична межа».
Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав,
виховав 11 зірок балету. У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів
курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи
музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.
За життя Сергій Лифар
отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород
Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем
найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений
Золотою медаллю міста Парижа. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче:
спочатку Київ, який він не
розлюбив до кінця свого життя, потім — його Гранд-Опера.
Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою
мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив він. Коли, вручаючи орден
Почесного легіону, Шарль де
Голль вкотре запропонував
йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили
для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам
стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане
президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я
українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився власником паспорту
Нансена, «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння,
предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу
прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією:
«Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у
Франції — забули».
Балабко, Олександр
Васильович. "Київ,
Іринінська, Лифарям." [Текст] : повість за
листами митця / Олександр Балабко. - Чернівці : Букрек, 2011. - 186, [51] с.
Це більш як шістдесят листівок,
знімків, інших документів, надісланих і переданих Сергієм Лифарем рідним після
втечі за кордон 1923 року. Також особисті речі й документи батька артиста,
Михайла Яковича, і його другої дружини Марії Михайлівни Лифар (у дівоцтві
Дяченко). Якраз у її нащадків, родини Дяченків-Асєєвих, і зберігався цей ніде
не оприлюднений і недосліджений архів. Залучено великий обсяг фактажу - від
виданих в Україні спогадів Лифаря, мемуарів про нього до документів із справи,
заведеної Київським ОГПУ 1932 року після чергової вдалої втечі за кордон
наймолодшого сина родини Лифарів Леоніда. У книжці вміщено й додаток -
присвячені Лифареві уривки з роману-есе автора «Олександр Вертинський, нащадок
Гоголя». Видання, окрім власне архівних листівок і фотографій, ілюстроване
знімками автора, зробленими у Парижі й у його передмісті Сент-Же-нев.
Джерело: https://uk.wikipedia.org/
Немає коментарів:
Дописати коментар