Іван Якович Франко – унікальна постать в українській літературі, науці, громадському і політичному житті кінця ХІХ - початку ХХ століття. Видатний український письменник, поет, драматург, науковець і політичний діяч, він був одним із тих, хто заклав основи сучасної української ідентичності, державотворчої думки, розвитку науки й літератури. Сучасники називали Івана Яковича «академією в одній особі» за працездатність і універсалізм. Нині ми відзначаємо 170 років від дня його народження.
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту Самбірського округу (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія). Закінчивши Дрогобицьку гімназію, він вступив на філософський факультет Львівського університету, але через арешт змушений був перервати навчання. Повну вищу освіту здобув у Чернівецькому університеті, у Віденському університеті захистив дисертацію, здобувши вчений ступінь доктора наук.
Іван Якович був людиною неймовірної працездатності та енциклопедичних знань. Вільно володіючи 14-ма мовами, він багато перекладав, а також працював як літературний критик, публіцист, мистецтвознавець, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Ми знаємо Івана Франка перш за все як видатного письменника, який своєю художньою творчістю підняв українську літературу на європейський рівень, збагатив її новими жанрами, філософською глибиною та інтелектуалізмом. Він модернізував вітчизняне письменство, вивів його за межі провінційного хуторянства, показав, що українська мова і література здатні висвітлювати найскладніші філософські, політичні та психологічні проблеми на рівні світових стандартів. Разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Іван Франко складає тріаду геніїв української класичної літератури.
Івана Франка можна назвати також одним із головних творців сучасної української політичної нації, тим, хто перетворив український рух із суто культурницького на політичний і державницький. Він одним із перших обґрунтував ідею політичної самостійності України й неподільності українського народу, який жив тоді розділеним між різними імперіями. У публіцистичній та філософській праці «Поза межами можливого» написаній у 1900 році, Іван Якович обґрунтував ідею державної самостійності України, яка тоді здавалася всім утопічною і нереальною. Франко наголошує: те, що сьогодні здається неможливим через прагматичні розрахунки, завтра стає реальністю завдяки невтомній праці й вірі. І що важливо – нація повинна бути як політично, так і економічно незалежною, інакше вона змушена буде віддавати частину здобутків своєї праці іншій нації.
За Франком, для українців бути нацією – це також пам’ятати про свій кревний зв’язок з європейським цивілізованим світом, про свої заслуги перед Європою в минулому, а також про її сучасні й майбутні устремління, які без України не можуть бути здійсненими.
Літературну мову Іван Якович вважав «репрезентанткою національної єдності». Для тогочасної України, землі якої впродовж століть входили до складу різних держав, проблема літературної мови, спільної для всіх українців, була особливо актуальною і значущою. Тому Іван Франко разом з Михайлом Грушевським працювали над створенням єдиної літературної та наукової мови, яка б об’єднувала Схід і Захід України. Узявши за основу мовні традиції Наддніпрянщини, вони збагатили мову західноукраїнською (галицькою) лексикою, формуючи загальнонаціональний стандарт. Для Франка надзвичайно важливим було використання рідної мови як у повсякденному житті, так і в літературі, в усіх галузях знань. Іван Якович вважав українську мову основою духовного існування та головною зброєю народу у боротьбі за незалежність. А у статті «Двоязикість і дволичність» ставлення до рідної мови він переводить у площину етики. Франко наголошує на органічному зв’язку між людиною та рідною мовою, згадуючи як приклад, долі двох геніальних українців – Гоголя і Шевченка. Творчість Тараса Шевченка, який не зрадив рідну мову, Іван Франко бачить як «рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини». Натомість, на думку автора, «внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму» Миколи Гоголя стало наслідком його відчуження від рідної мови, та однією з причин трагічного кінця Гоголевої кар’єри.
Іван Франко залишається надзвичайно актуальним для нас як державотворець, новатор та інтелектуальний орієнтир для українського суспільства. Своєю щоденною працею він формував українську політичну націю, наголошуючи, що українці – це єдиний народ від Карпат до Кубані. А його заклик: «Нам пора для України жить» став гаслом для наступних поколінь борців за волю нашого народу.